Народний журналіст Ярослав Леміш: «Хорошо кушать должны только журналисты от бога»

4 876

Початок нового сторіччя, відзначеного надшвидким розвитком високих технологій, здавалося б, мав стати новою ерою – ерою професіоналізму та самовдосконалення. Але не все так сталося, як гадалося – у той час як справжні профі самотужки відправляють на Марс власновироблені електромобілі, із поціновувачами тези про «будь-яку кухарку, здатну керувати державою» нове сторіччя зіграло злий жарт. Тож, відомі одвічною мрією з нікого стати всім, до того ж дуже швидко й бажано без особливих зусиль, вони знайшли собі нову нішу.

Цього разу не пощастило журналістиці – й «журналістом» став ледь не кожен другий. Ну, а що? Стильно, модно, престижно, перспективно. А те, що у читачей інколи кров з очей –  не біда, в «народній журналістиці» правил не існує, «пишу як хочу, маю право» – пояснює, наприклад, народний журналіст Ярослав Леміш.

Пан Ярослав, взагалі, особистість у цьому сенсі яскрава. Отже саме на його прикладі й спробуємо розібратись що ж таке «народна журналістика» – соціальний ліфт чи одвічна мрія про солодке життя без надмірних зусиль?

Народився пан журналіст, згідно із його профілем у мережі Фейсбук – у селищі Баштанка. А Баштанка, треба сказати, це таке місце, в якому побувавши один раз із жахом думаєш навіть про саму можливість повернення. Отже, хлопчика із мрією втікти звідти якомога далі можна зрозуміти. Але от біда: рівня освіти – новополтавської середньої школи, яка вказана у профілі в якості єдиного освітнього закладу – та, відповідно, відсутності кваліфікації звичайно замало навіть у районному центрі, не кажучи вже про обласний та вище. Так би, мабуть, Славко й сапав полуницю у сезон або рекрутував «мужчин, женщин и семейные пары на производство автомобилей известных брендов в Ужгород»

(цікаво, тільки в нас ця пропозиція викликає запитання?), якби не Революція Гідності.

І тут Ярослав зрозумів, що це його зоряний час. Не маючи до початку 2014 року жодного запису, новонароджений журналіст починає р’яно постити. Спочатку «шо попало», а потім знаходить «золоту жилу» – боротьбу із корупцією – і все, на небосхилі журналістських розслідувань народилась нова зірка.

Тоді ж Ярослав приймає ще одне стратегічне рішення – свої таланти чолов’яга пропонує Громадській організації «Стоп Корупції», яку останнім часом поливає брудом навіть частіше, ніж ненависного господаря липецької фабрики, але про це трохи згодом.

За інформацією з власних джерел, весь період співробітництва з ГО «Стоп Корупції» «журналіст від бога», який значився головою осередку, тобто громадським активістом, вимагав для себе посвідчення журналіста, 5 мотоциклетів з кулеметами, власну відеокамеру та… гонорари.

Про палку любов Ярослава до гонорарів, до речі, свідчить ледь не кожен другий його коментар під дописами професійних журналістів – яким, на відміну від сільського хлопчика без освіти, довелось, як мінімум, вивчитись, не кажучи вже про постійне вдосконалення професійних навичок.

До того ж, на нашу думку, переслідувати дівчат подібними запитаннями, а також настирливо цікавитись де та на які гроші вони відпочивають, не зовсім по-чоловічому. Але, може у Баштанці прийнято якось інакше.

Проте найцікавіший факт досі був невідомий широкому загалу – так на сайті «СтопКору» ми знайшли лише повідомлення про інцидент, що стався с паном Лемішем у жовтні 2017 року. Ось, що відомо з офіційних джерел : «Голова Миколаївського осередку “Стоп корупції” Ярослав Лемиш у результаті нападу депутата сільради у селі Новополтавка отримав струс мозку та численні забої й садна. Інцидент стався у місцевому закладі громадського харчування в кінці робочого дня, який активіст провів у селі в рамках розслідування дерибану землі з боку сільради». Ну, припустимо, в тому, що ввечері довгого та напруженого дня, проведеного у рідному селі, Славко вирішив не вертатись додому, а посидіти як людина у місцевому шалмані, немає нічого зазорного. Ну, вийшов там інцидент – знову ж таки, буває.

Але зараз буде те, чого ви не знайдете на офіційних сторінках – те, що вдалось дізнатись з власних, проте дуже поінформаваних джерел. Далі наївні «СтопКорівці», яким Леміш представив все, як напад при здійсненні ним особливо важливого розслідування, запропонували побитому усі свої ресурси задля покарання винного. Вже навіть позов до суду підготували й готові були відстоювати «свого» до кінця. Проте Ярослав вирішив інакше – чи то розуміючи слабкість своїх позицій, чи то від самого початку усе спланувавши – але до суда справа не дійшла, а у гаманці Ярослава з’явилася кругленька сума у 10 тисяч «відкупних». Журналісти від бога ж повінні «кушать», пам’ятаєте?

Далі – більше. У квітні 2018 з лав ГО «Стоп Корупції» були виключені, як виявилось, буковинські аферисти Валерій Аіріній та Микола Петіченко. В офіційному повідомленні зазначалось, що зроблене це після того, як викрились факти, що свідчили про їхні зв’язки із криміналом – а саме контрабандою цигарок до Європи та «євроблях» у зворотньому напрямку. Дуже, між іншим, зручно – під виглядом боротьби із корупцією знищувати конкурентів та тиснути на правоохоронців. Але все приховане колись стає явним – й контрабандисти з позором вилетіли з організації.

Проте, пан Леміш, здається, нічого зазорного у палкій дружбі із кримінальниками не бачив й який час намагався всидіти на двох стільцях одночасно – ну, а як таки гонорари дадуть? Не дали. Натомість, за професійну неприданість та дії, що не сумісні зі Статутом (читай участь у криміналі та таке інше) в травні 2018 року з Ярославом попрощались.

Відтоді, власне, на «СтопКор» й полились ушати бруду від ображеної трійці, до якої входять 2 контрабандисти та 1 журналіст від бога. Але чи принесе це йому омріяні гонорари – побачимо, тож, попереду найцікавіше.

Comments
Завантаження...