Умеров: От якби у Києві боялися не “татарської загрози”, а “російського сепаратизму”, то Крим пішов би іншим шляхом

0 149

26 лютого рівно чотири роки тому під стінами Верховної Ради Криму відбувся багатотисячний мітинг на підтримку територіальної цілісності України і проти окупації Криму. Загроза російського вторгнення в Крим висіла тоді в повітрі, тому проукраїнськи налаштовані жителі півострова миттєво відгукнулися на заклик Меджлісу кримськотатарського народу і прийшли заявити, що Крим – це Україна.

Що відбувалося у лютому 2014 року, чому стало можливим все, що сталося, за яких умов півострів знову стане українським і про багато іншого в інтерв’ю Укрінформу розповів заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, в недавньому минулому – політв’язень, Ільмі Умеров. Активний учасник національного руху за повернення кримських татар на батьківщину, він одночасно має великий досвід державної служби в українському Криму, був депутатом ВР АРК, головою Бахчисарайської райдержадміністрації.

– Ільмі, ви чотири роки прожили в умовах “російського Криму”. Ваш погляд зсередини – як сталося, що Україна втратила Крим, які помилки допустила влада щодо нього і які сьогодні висновки для себе може зробити Київ?

Якби у Києві боялися не “татарської загрози”, а “російського сепаратизму”, то Крим пішов б іншим шляхом

– Якби мені це запитання поставили п’ять років тому, я б відповів так само – Київ не допрацював в Криму, недооцінив ситуацію зі статусом Автономної Республіки Крим, а по суті, з російською автономією. Ми про це говорили ще у 1992-му, 1993-му, і всі наступні роки у всіх наших документах, які так чи інакше приймалися на засіданнях Меджлісу. Скрізь говорили про те, що потрібно змінити статус Криму і якусь незрозумілу територіальну автономію перевести в національну автономію кримських татар. І кожного разу пояснювали, що національна автономія кримських татар зовсім не означає, що в ній все для кримських татар. Ніякі права і свободи людини не повинні порушуватися, це повинно регулюватися відповідними законами або постановами.

Цього не було зроблено, і ось в такому незрозумілому статусі і з символами, схожими на російські, Крим дрейфував у бік Росії. Причому до Росії весь час тяжіла саме влада Криму, а не тільки населення, у якого завжди були сепаратистські настрої. Регіон був відданий на відкуп сепаритистськи налаштованим місцевим керівникам.

От якби у Києві боялися не “татарської загрози”, а “російського сепаратизму”, то Крим пішов би іншим шляхом, я в цьому переконаний. Але і в цьому випадку в Крим все одно треба було щось вкладати – не стільки економічно, скільки політично, створювати умови, щоб він більше наближався до України. Ці умови ніхто не створював – ні школи не відкривалися, ні переваги життя в Україні ніколи не демонструвалися. Взагалі в цьому напрямі ніякої роботи не проводилося. Напевно, думали, що так буде вічно.

– Чи були ситуації в Криму, аналогічні тому, що відбулося в лютому 2014 року?

Росія у Криму робила пробу – чи вийде відтяпати територію. За таким же сценарієм, думали вони, можна буде діяти і на Донбасі

– Україні потрібно було робити висновки ще з часів президента Мєшкова. Тоді, у 1995 році, проросійські події не призвели до таких серйозних наслідків, як сьогодні, хоча теж були спроби, але влада у Києві тоді напружилася, зуміла ліквідувати інститут президентства в Криму і були обмежені права цієї території, хоча свій статус Крим зберіг. Завдяки цьому процес в цілому тоді вдалося зупинити. І потім Україна і Росія були приблизно на одному рівні, можливо, в Україні ситуація навіть трохи кращою тоді була.

А до 2014 року, протягом трьох років, поки керував Янукович, цілеспрямовано знищувалася армія – головна ланка, яка повинна була дати відсіч при порушенні територіальної цілісності та порушенні державних кордонів України. Військовослужбовці, які повинні були діяти за статутом, а не за наказом, який до них так і не надійшов, на 80% виявилися зрадниками, прийняли присягу іншій державі і стали служити Росії. А це, повторюю, була та ланка, яка не мала чекати ніяких вказівок з Києва, просто мала діяти за статутом.

Якби кожна військова частина в Криму, діючи за статутом, зробила хоча б по одній автоматній черзі, подій у Донецьку та Луганську не було б

Коли до військової частини, в якій є офіцери і солдати, є зброя, техніка, територія зрештою, приходять люди без розпізнавальних знаків і стають навколо цієї території і організовують оточення, причому стоять вони не стіною, а через кожні 30-40 метрів, будь-яка військова частина повинна була на це реагувати, аж до стрільби на ураження. Якби кожна військова частина в Криму виконала умови статуту, за яким живе армія, і зробила хоча б по одній автоматній черзі, 300 автоматних черг прозвучало б у Криму, і тоді не було б подій у Донецьку та Луганську. Росія якоюсь мірою, я впевнений, в Криму робила пробу, чи вийде відтяпати територію. За таким же сценарієм, думали вони, можна буде діяти і на Донбасі. На Донбасі дали здачі, там Росія загрузла, а загрузнути вона мала б ще в Криму. Якби почалися якісь дії української армії, то і населення б підключилося, згадайте скільки людей почали активно підтримувати українську армію, скільки було мітингів, пікетів, перекриттів доріг, військовим постійно передавали сигарети, їжу.

– Але одна річ – мітинг, а інша – коли під твоїм будинком стріляють і проливається кров близьких людей…

У Криму все вийшло гірше, ніж у Донецьку, хоча там і “не стріляли”

– Я зараз трохи цинічно скажу. Якщо біля твого будинку стріляють – це, звичайно, погано, а якщо твій будинок разом з твоєю землею захопила інша держава, і ти нічого для захисту своєї території не зробив, хіба це краще, ніж стрільба? Тоді можна всю Україну віддати з думками “лише б стрілянини не було”. Якби у Донецьку і Луганську, Дніпропетровську і Харкові відбулося те ж саме, потім далі це пішло б на Херсон, Запоріжжя, Миколаїв, Одесу, “на кону стояли б, щонайменше, вісім областей. Тому я вважаю, в Криму сталася ситуація гірша, ніж у Донецьку, хоча там “не стріляли”.

– Тобто поганий мир в Криму гірше війни на сході України?

Від нас чекають активного опору, і якщо ми зірвемося, не витримаємо, цим відразу скористаються і за три дні зачистять весь кримськотатарський народ

– Я ж попередив, що скажу цинічно. У Криму все пішло за гіршим сценарієм, тому що без опору віддали територію, а за свою територію треба завжди боротися.

– Правда, що деякі люди, які приносили допомогу військовим, просили у них замість цього зброю, на випадок оборони або партизанської війни в Криму?

– Я в таких переговорах не брав участі. Я був чиновником і не можу ні підтвердити, ні спростувати цю інформацію. Але знаю, що ті військові частини, які їхали з Криму, навіть по телеканалу АТР це показували, вони брали з собою тільки маленькі сумки з особистими речами, за наказом зверху залишили в Криму всю зброю і техніку. Що у них можна було взяти? Все залишилося російським військовим.

– Це означає, що спекуляції і розмови про те, що кримські татари не намагалися активно чинити опір режиму, необґрунтовані?

Не хотів би, щоб військовим шляхом вирішувалася доля Криму, хоча якщо у України буде достатня підтримка в світі, цей шлях не виключений

– Більш того, досить організований кримськотатарський національний рух завжди використовував лише ненасильницькі методи боротьби. І навіть зараз, коли всі знають, що більшість кримських татар не визнає юрисдикцію Росії, ніяких насильницьких дій з боку національного руху не відбувається. І всі кримінальні справи, суди, демонстративні облави, обшуки, затримання, іноді масові затримання на ринках, в мечеті, коли сотнями людей в один день судять, щоб захисників не вистачило, – це все з метою спровокувати кримських татар на якісь дії. Вони чекають від нас активного опору, і, якщо ми зірвемося, не витримаємо, вони цим відразу скористаються і за три дні зачистять весь кримськотатарський народ. Для цього у них і сил, і можливостей предостатньо. Тому, якщо ми будемо переходити до питання про те, що робити далі, відразу скажу – військовий варіант подій я б не хотів розглядати. Не хотів би, щоб таким шляхом вирішувалася доля Криму.

– Тобто питання повернення Криму військовим шляхом виключено у будь-якому випадку?

– Його не можна виключати. Я сказав, що не хотів би розглядати. Хоча якщо у України буде достатня підтримка в світі, цей шлях не виключений, як варіант. Просто я не хочу його розглядати, в цьому випадку у першу чергу постраждають кримські татари, тому що вони організовані, тому що вони не приховують свою позицію, тому що в селищах, де вони проживають компактно, легко організувати погроми.

– Ви сказали, що кримські татари використовують виключно мирні методи боротьби. Що все ж таки має статися для того, щоб кримські татари змінили свою тактику боротьби?

– Нічого такого не може статися, що могло би змусити відмовитися від ненасильницьких методів боротьби, тому що будь-які військові дії не на користь кримським татарам. Вони в Криму складають явну меншість і є надто помітною мішенню.

– А у разі посилення агресії щодо кримських татар, у разі зачистки, що буде?

– Кримськотатарський народ вкотре постраждає. Тому що ми ніколи не готувалися до насильства, у нас ніколи не було ніяких складів зі зброєю, хоча були часи, коли нас звинувачували. Ніякої спеціальної підготовки, ніяких структур чи груп людей, здатних на збройні дії, у нас не було. Мені 60 років, я все життя в національному русі, останні 30 років живу в Криму, і я цього не бачив. Якби хоч щось таке було, я б про це знав. І якщо якісь військові дії будуть розвиватися, ми можемо бути тільки помічниками України.

– У Києві під час судового процесу у справі про держзраду колишнього президента України Віктора Януковича свідчили різні політики, військові, і зокрема, колишній в. о. міністра оборони Михайло Коваль, який займав цю посаду в 2014 році, заявив, що якби в Криму на момент окупації пролунав хоча б один постріл, Крим потонув би в крові. Що ви на це скажете?

– Давайте на мить перенесемося на Донбас. Донбас не потопили у крові? Ні, Росія в ній загрузла. Точно так само, з таким же блефом і пафосом, вона загрузла б у Криму, тому що у них можливостей не набагато більше, ніж у української армії. Так, українську армію навмисно, штучно довели до того, що вона не мала змоги протистояти Росії…

Першими невідомі люди зі зброєю з’явилися у Радміні та ВР Криму. Треба було все знести до бісової матері разом з цими людьми

– Думаєте, таки спеціально?

– Спеціально і навмисно Янукович протягом трьох років над цим працював. Він не фінансував жодні військові програми, вони не проводили жодних навчань, не годували нормально людей, в армії були дистрофіки. Але все одно, якби вони надали будь-який опір, Росія, сунувшись в Крим і подивившись, що там “брикаються”, не пішла б далі. Мені так здається. Ніхто нікого б з першої спроби у крові не потопив би. Навіть 27 лютого, коли захопили перші адміністративні будівлі, навіть тоді ще було не пізно щось робити. В Криму була “Альфа”, були інші підрозділи розквартировані, вони могли швидко впоратися з тією ситуацією і, я думаю, що Росія наступну хвилю вже б не гнала. Тільки це треба було робити блискавично, в ту ж ніч. Першими невідомі люди зі зброєю з’явилися в адміністративних установах першого рівня – Раді міністрів і Верховній Раді Криму. Треба було все знести до бісової матері разом з цими людьми.

– Як виглядала на той момент українська влада?

– На цей момент Україна була на самому піку поганого економічного стану, армія – ще в гіршому. І потім було просто безвладдя – всього 3-4 дні, як почав працювати в. о. президента Турчинов. Міністр оборони, не кажучи про інші структури, штаби і командирів великих підрозділів – усі вони були зі “старих” і не здатні були до серйозних дій. Якби наказ жорсткий надійшов, вони б його не виконали. Тому, завжди, коли я говорю про армію, я кажу, “якби”. Якби Росії чинили опір, вона б пішла з Криму. Але опору не було, тому вона зайняла весь Крим.

– А що говорили в ті дні міжнародні організації, європейські лідери, як радили поводитися?

– Мені здається, що вони теж були в шоці від нахабства Росії і кілька днів просто мовчали. Якщо я не помиляюся, перша заява з адміністрації США з’явилася лише за шість днів після події. Пам’ятаю, писали тоді, що шість днів Обама мовчав. І в Європі невиразні рекомендації були пов’язані з тим, що чекали реакції США.

– Факт окупації Криму вам особисто став відомий 27 лютого чи були підозри, що у будівлі уряду і ВР вже є якісь заготовки для захоплення влади?

– Думаю, були, звичайно, тому що відчувалося – щось готується. Не дарма 26 лютого зібралися десятки тисяч людей перед Верховною Радою Криму. Крім того, 23 лютого був мітинг на центральній площі перед Радміном, присвячений річниці смерті Челебіджіхана.

Ми його проводили щороку, і зазвичай він збирав від 500 до 1000 осіб, а у 2014-му багато людей прийшло, близько 10-ти, може, 15-ти тисяч, не менше, тому що вже тоді ми знали, що щось готується. Пам’ятаю, муфтій Криму, який потім перейшов на бік окупантів, на тому мітингу сказав, що якщо Константинов (на той момент глава ВР АРК, нині – “голова держради” – авт.) хоче жити в Росії, потрібно виділити йому вагон для того, щоб він перевіз туди свої речі. Тобто, все це вже висіло в повітрі і відчувалося – щось відбувається. Через рік після анексії вийшов фільм, де Путін вважає, що після 20 числа, після Майдану і втечі Януковича, в Кремлі почали готуватися до того, щоб “брати” Крим і почали відпрацьовувати тактику – показний референдум, рішення ВР, звернення до Путіна і так далі. Все це було відіграно як по нотах, тому що в Кремлі зрозуміли, що цього разу у них може вийти.

– Відомо, що єдина організована сила, яка ненасильницьки чинить опір окупації Криму – це кримські татари. У чому проявляється цей опір?

– По-перше, в умовах повної інформаційної блокади кримські татари змогли організувати моніторинг всіх “судових процесів з коментарями на відео адвокатів, які виступають на захист тих, хто не прийняв російську окупацію Криму. Стріми, які ведуть активісти з засідань судів, дозволяють дізнатися світу про ситуацію в Криму.

В умовах російської несвободи кримські татари продовжують проводити збори біля будівель судів, збори з співвітчизниками, відвідувати родичів політв’язнів. Це одиночні пікети з гаслами “Кримські татари – не терористи”, це просто зустрічі і дуа (молебень – з кримськотатарської – авт.) зі співвітчизниками. Це акція “Кримський марафон”, під час якої люди за досить короткий час збирають мільйони рублів для оплати штрафів тим, хто “завинив” перед окупаційною владою. Збором 10-рублевих монет народ пом’якшує тягар, наприклад, учасників одиночних пікетів.

Кримські татари ігнорують незаконні вибори, які організовує в Криму російська влада. Саме тому до них споряджають емісарів, які ходять по домівках і умовляють голосувати за Путіна. Найчастіше ходять самі ж кримські татари і у такий спосіб надають “владі” ведмежу послугу, тому що люди, які працюють на окупантів, не користуються повагою в народі. Вони – небажані гості на весіллі, їх проганяють з дуа та інших релігійних і сімейних заходів.

– Чому ж вони обрали цей шлях?

– Хтось за покликом душі, хтось із боягузтва, з різних причин вони змушені ходити по домівках і, виконуючи доручення, розповідати, як багато для кримських татар робить Путін.

– Наприклад, «реставрує» Ханський палац у Бахчисараї.

У результаті «реставрації» Ханський палац позбавляють автентичності – це рівнозначно його знищенню

– Вони цей палац можуть покрити золотом, і на картинці він може виглядати дуже красиво, я допускаю цю думку, але, помінявши його зовнішні та внутрішні конструкції, вони назавжди позбавляють його цінності. У результаті цієї «реставрації» Ханський палац позбавляють автентичності – це рівнозначно його знищення. Головний архітектор заповідника, до речі, кримський татарин, вважає, що ще п’ять століть тому, при будівництві Великої ханської мечеті, нібито, допустили якісь помилки і утворився неправильний градус нахилу даху, і це треба виправити. Будівельники під час своїх робіт почали використовувати не глину, а бетон, що вже призвело до руйнування північного фасаду будівлі мечеті. Крім того, при «реконструкції» автентичні балки з цільного дерева вирішили замінити клеєними дошками – тому що це дешевше, а унікальну черепицю «татарку», зроблену вручну більше 500 років тому, хочуть замінити фабричної черепицею з Італії, яка остаточно знецінить історичний об’єкт.

– Під загрозою знаходиться весь об’єкт?

– У даному випадку Ханська мечеть зараз найбільше страждає. Колись російський фельдмаршал Мініх під час набігу на Бахчисарай спалив місто і по-варварськи знищив Ханський палац. Потім Потьомкін реставрував його, і вони вже тоді змінили дах. Він був купольним за описами, його зробили чотирисхилим. Але враховуючи, що це було 18 століття, вирішили – теж старовина. Якщо будували палац у 16 столітті, а у 18 – сталася якась реконструкція, то з позицій 21 століття 18 століття – теж історія. Тому палац всупереч його руйнуванню та численним реконструкціям все одно вважався автентичним з 18 століття. Але тепер він буде вважатися автентичним з 21 століття. Коли він знову перетвориться на історичній об’єкт – невідомо. Найголовніше, що хтось придумав цю схему знищення Ханського палацу, а хтось просто повірив у благі наміри і помиляється, думаючи виправити те, що простояло п’ять століть. Історичні пам’ятки не потрібно виправляти, їх потрібно підтримувати в такому стані, як вони були побудовані.

– Це означає, що для ЮНЕСКО Ханський палац втратив значимість і тепер однозначно не потрапить до списку об’єктів всесвітньої спадщини?

– У них дуже серйозні вимоги і стандарти. Пам’ятаю, на початку 2000-х років я активно брав участь у процесі включення Бахчисарайського палацу до попереднього списку об’єктів ЮНЕСКО. До Криму тоді з цього питання приїжджав консультант ЮНЕСКО доктор фон Дросте і, пам’ятаю, нам тоді відмовили включити Хансарай до списку всесвітньої спадщини, тому що вже тоді цьому об’єкту не вистачало ознак автентичності.

– Навіть тоді? Чому?

– Тому що досить багато новинок було у 18 столітті, які дуже змінили вигляд палацу. Досьє на Бахчисарайський палац тоді готувалося одночасно з Херсонесом, ми навіть йшли трошки попереду в підготовці документів. Херсонес був включений до списку всесвітньої спадщини, а щодо Хансарая фахівці від ЮНЕСКО зробили висновок, що він втратив автентичність, що його не зберегли у тому вигляді, в якому він спочатку був побудований у 1532 році. Але ми тоді обрали такий варіант – взяти під охорону ЮНЕСКО частину Бахчисарайського заповідника, а точніше, 13 печерних міст, 12 з них, по-моєму, в Бахчисарайському районі і одне – у Севастопольському, і включити до цього комплексу Ханський палац. Таким чином, середньовічні печерні міста, автентичність яких не була порушена, були поєднані з палацом в один об’єкт. Тільки у такий спосіб єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури вдалося включити до попереднього списку ЮНЕСКО, що дозволило б отримувати підтримку і захист цієї авторитетної організації.

– Ви майже чотири роки жили в умовах російської окупації, вам відомі настрої серед некримськотатарської частини суспільства? Як люди інших національностей реагують на сьогоднішні реалії Криму, чи може у них дозріти внутрішній порив щось робити?

– Може, якщо Україна буде добре розвиватися.

– Наприклад?

– Якщо в Криму буде залишатися все без змін, як є, а Україна, навпаки, буде ставати європейською державою, поборовшим корупцію, то кількість її прихильників буде зростати. Або навіть не зростати, а проявлятися.

– А скільки зараз прихильників України в Криму, не рахуючи кримських татар?

– Складно відповісти, тому що якихось організованих груп людей немає. Український культурний центр об’єднує одиниці активних людей, ну нехай десятки, але ніяк не тисячі. Можливо, у них тисячі прихильників, але їх в реальності не видно. Розповім трошки про інші відчуття. Я досить рідко ходжу пішки, тому, коли приїжджав на суди в Сімферополь, не втрачав можливості пройтися вулицею, парком, вздовж Салгира – там поруч якраз і Верховний суд знаходиться. І якщо я десь 15-20 хвилин йду пішки, обов’язково одна чи дві людини впізнавали мене, зупинялися і висловлювали підтримку словами.

Україна втратила співтовариство українців у Криму, допустила, щоб людина з прізвищем, наприклад, Шевченко почала себе вважати росіянином

– Що говорили?

– Говорили, дивимося вас по телевізору, ви молодець, ми вас підтримуємо. А на запитання, як вас звати, як правило, не відповідали. Або говорили “я – кримчанин”, “я – сімферополець”, “я – російськомовний українець”. Тобто, в Криму політичні питання обговорюють на кухні, але скільки кримчан – третина, половина і ще більше – охоплені кухонних політикою, сказати не можу. Біда в тому, що Україна втратила співтовариство українців у Криму, допустила, щоб людина з прізвищем, наприклад, Шевченко почала вважати себе росіянином і ідентифікувала себе з Росією, а не з Україною. Є, на щастя, окремі особистості, такі як Володя Балух. Повага до них безмежна, і навіть хочеться про нього сказати раніше, ніж про кримських татар, хоча б для того, щоб підкреслити, що ми підтримуємо таких, як він, як Сенцов.

– У той же час не у всіх людей вистачає сміливості бути такими як Балух, як Сенцов, як Умеров. Як жити в Криму, не зраджуючи Україну, і в той же час залишатися невразливим?

Я не давав згоди на вивезення мене до Туреччини, волів би опинитися в колонії

– Ризиковано. Це дуже ризиковано, дуже небезпечно. Я, наприклад, можу сказати, що мене обдурили, коли вивозили літаком з Криму до Туреччини. Я не давав згоди на вивіз мене з Криму, але мене просто вигнали з мого дому. І якби мені сказали, що, мовляв, їдемо до служби виконання покарань, щоб ознайомитись з указом президента, і через дві години ви будете вільні, я б відмовився і зараз би був не тут, а в колонії. Але мене обдурили, вивезли в аеропорт, потім я опинився в Туреччині.

– Ви б віддали перевагу колонії і не погодилися б летіти до Туреччини, а потім до Києва?

– Не погодився б.

– І не погодилися б вирватися з лап ФСБ?

– У той момент я був так налаштований. Вони ж мені пропонували написати лист про помилування, але я відмовився. Потім вони знайшли інший варіант: нібито муфтій підписав якийсь папірець. Але ми з Чийгозом муфтію не подякували за це. Ахтем морально готовий був сидіти до кінця або до якихось подій. У мене сумка вже була готова, щоб їхати до Керченської колонії. Вирок набув чинності, і я повинен був до певного дня самостійно приїхати в Керч. Мене попередили, що якщо я вчасно не заїду, може змінитися місце проходження терміну і мене можуть відправити вже по етапу.

– Не лякав ось цей термін?

– Ну не хотілося, звичайно, тому що є проблеми зі здоров’ям. Але я б упорався. Все-таки колонія-поселення – це не в’язниця.

– Ви отримали відповідь на запит до адміністрації Путіна про підстави вашого звільнення: що це було – помилування чи звільнення?

– Ми намагаємося отримати текст указу президента, але поки тільки письмові відповіді з відмовою отримуємо. Наш адвокат отримав лист з адміністрації президента і на моє і Ахтема ім’я вже з Тверського районного суду Москви надійшла відповідь. Тексти однакові: не видається можливим дати інформацію з питання, що вас цікавить. Вони навіть не дали зрозуміти: чи є указ взагалі. Я допускаю думку, що ніякого указу немає. Просто домовилися, відіграли кожен своє: Ердоган віддав двох російських вбивць, Путін віддав нас. Тому ніякого гуманістичного вчинку з його боку не було, хоча попервах про це в російських ЗМІ голосили. Потім вже турецька преса повідомила, що стався банальний обмін.

– Ви близько трьох місяців у Києві. Які у вас відчуття від спілкування з представниками влади, немає враження, що заяви про деокупацію Криму – лише порожні декларації?

Влада до кінця не готова приймати радикальні рішення для того, щоб повернути територію. А за територію треба боротися

– Я спілкувався з Президентом, з головою парламенту, міністром закордонних справ, з низкою інших міністерств і з кількома українськими депутатами. Крім того, постійно буваю на різних зустрічах, прийомах. Як мені здалося, загальний настрій у кримському напрямку – позитивний. Президент і навколопрезидентські люди, політики щиро хочуть вирішити проблему кримських татар, проблему повернення Криму. У них можуть бути різні інтереси. Хтось щиро хоче підтримати кримських татар, хоче, щоб Крим реально повернувся, і іншого шляху вирішення проблеми, як через кримських татар, вони не бачать. Не можу сказати, що Крим для України – порожній звук і влада не знає, в якому напрямку рухатися. Знають, але до кінця не готові приймати радикальні рішення для того, щоб повернути територію. А за територію треба боротися, за територію життя треба віддавати.

– Ви вважаєте, що у питанні стратегії повернення Криму територія — першочергова?

– Так. Я вважаю, що територія важливіша, тому що людина може сама для себе прийняти рішення, де їй жити – в Україні чи іншій країні. Чому, якщо раптом комусь захотілося переїхати в іншу країну, він повинен переїжджати туди разом з моєю батьківщиною. Я за те, що потрібно серйозно вирішувати першопричину проблеми, тоді і репресії припиняться, і політв’язні будуть звільнені в один день.

Кримськотатарська автономія в Криму необхідна Україні, як ознака зрілості демократичної держави

А якщо ще ширше на цю тему подивитися, то президент, депутати, міністри повинні займатися глобальними державними питаннями, а волонтери, громадські діячі, чиновники десь в місцевій адміністрації нехай займаються конкретними людьми. Крім того, є відповідні структури, відомства. Якщо президент особисто почне вирішувати проблеми конкретних людей, він в них загрузне. Одного обміняє, а тут двох заарештують. А стратегічні питання залишаються невирішеними.

– Керівництво Меджлісу кримськотатарського народу вважає, що Крим має стати кримськотатарською автономією. Чому це допоможе Україні повернути Крим?

Кримським татарам національна державність необхідна як гарантія, що трагедії, подібні до депортації і 250-річного витіснення їх з Криму, більше не повторяться

– Кримськотатарська автономія в Криму необхідна, перш за все, самій Україні, як ознака зрілості демократичної держави. І світове співтовариство, я впевнений, дасть цьому високу оцінку. Самим кримським татарам національна державність необхідна як гарантія, що трагедії, подібні до депортації і 250-річного витіснення їх з Криму, більше не повторяться. Але у нас 22 роки, як прийнята Конституція України, а що таке корінні народи, в жодному законі не прописано. Такий закон Верховній Раді України потрібно прийняти, щоб обумовити статус корінного народу, права, обов’язки держави щодо нього.

– Як трактує поняття «корінний народ» світова практика?

– У міжнародній практиці єдиного поняття, що таке корінний народ, немає. У кожній країні є свій підхід. В одній – це люди, що збирають коріння, в іншій – ті, хто ведуть якийсь специфічний образ життя.

– За якими ознаками можна визначити корінні народи в Україні?

– За тією ознакою, що вони сформувалися на цій території. Українці – в Україні, кримські татари, караїми та кримчаки – в Криму, і у них немає іншої батьківщини за межами Криму. Розуміння цього важливіше за все. Але я вже передбачаю аргументи деяких депутатів, які будуть нам знову говорити, що в Криму живуть не тільки татари, там є греки, болгари, молдавани, а ми, звичайно, будемо їм відповідати, що у греків є Греція, у болгар – Болгарія і так далі. Цей етап, навіть після всього, що сталося, схоже, ще не пройдено. Я вже не кажу, що право на самовизначення – це невід’ємне і фундаметальное право будь-якого народу.

– Коли, за вашими підрахунками, Крим може повернутися до України?

– Коли це тільки сталося, мене теж про це запитували і я відповідав: «Півтора-два роки». Минуло вже чотири. Єдине, що можу сказати зараз: кожен день робить повернення на день ближче. Швидше за все, це відбудеться швидко, несподівано, але відбудеться.

Зера Аширова, Київ

 

Comments
Завантаження...